Субота, 20.10.2018, 16:29
 

КЕГИЧІВСЬКА РАЙОННА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ

ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ВІДДІЛ ОСВІТИ

ГоловнаРеєстраціяВхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайта
 
Головна » 2008 » Вересень » 30 » Школа майбутнього: знання чи компетентність? (про навчальний план)
Школа майбутнього: знання чи компетентність? (про навчальний план)
Якби ви вчились так як треба,
то й мудрість би була своя.

Т. Шевченко.

Ініціація думки. Порівняння як сутностей, так і соціальних цінностей уніфікованої та різнопрофільної шкіл тільки віднедавна постало у площину нашого практичного вибору. Тому свої перші несміливі кроки до розбудови профільної школи ми робимо у помітній залежності від традицій школи уніфікованої. Навіть експерти високого рангу бояться озвучувати, що у сутності йдеться про відмінності між школою подачі знань та школою формування компетентності. Від чого така недомовленість?

- Від розуміння, що зачіпаються дві надзвичайно чуттєві для суспільства речі: перше – школа освітньої компетентності (школа інноваційних вмінь) є значно дорожчою за школу подачі формальних знань і, друге, - школа науково-культурної компетентності передбачає розділення людей за різними життєво-якісними рівнями. У сучасному світі чим більше інноваційного знання, тим більше можливостей. Суспільство-то наше звикло до зрівнялівки та звиклося зі спрощеними уявленнями як про якість життя взагалі, так і якість міжособистісних життєвих стосунків. Щодо останнього, досить звернути увагу на рівень володіння українськими школярами іноземними мовами, їхню здатність до цільових комунікацій та навики дотримання культури суспільного життя. Окрім того, за радянських часів влада не була настільки недолугою, щоб рубати "сук на якому сиділа" і розвивати особистісно-компетентні здатності школярів.

До сих пір наше суспільство входження конкуренції у своє життя оцінює двояко. Одна справа, коли замість зрівнялівки працює зрозуміла усім суспільна селекція, що базується на принципі рівного для всіх доступу до МОЖЛИВОСТІ на будь-яку суспільно прийнятну самореалізацію. У незалежності від статі, спадку, соціального походження кожен знає через що необхідно пройти, щоб стати лікарем, вчителем, юристом чи слюсарем тощо. Так само усім відомо за рахунок яких відкритих механізмів діяльності та контролю за нею досягаються великі матеріальні статки.

Зовсім інша справа, коли певний соціальний статус чи високі матеріальні статки досягаються такими "офіційними порядками", за котрими стоїть лише прикрите, але усім відоме шахрайство. Здавалось, що саме друге має бути абсолютно неприйнятним для молодої незалежної держави, але воно не так. Чому?

- Серед нас стає все більше тих, кому випало попрацювати у західному світі. Їх зовсім не шокує розподіл громадян за різними життєво-якісними рівнями. Ніхто не тільки не обурюється, а й не дивується, наприклад тому, що посадовий оклад вчителів початкової, основної та старшої школи значно різниться. Тамтешні вчителі початкових класів не лементують: "Ми що менше працюємо ніж вчителі старшої школи?", бо якщо хочеш отримувати як вони, то здавай іспити на відповідність до більш складних науково-базисних вимог своєї шкільної дисципліни.

Не так воно на пострадянських теренах: людям легше прийняти розділення суспільства внаслідок безсоромних шахрайських схем, ніж налаштувати себе на зусилля до отримання нової особистісно-суспільної продуктивності. Нам досить того, що можемо сказати: "Ми хоча й бідні, але ж зберігаємо порядність на відмінну від отих "багатих шахраїв". Тому утвердження відкритих конкурентних механізмів до якісного життя не сприймається не тільки владною меншістю, а й народною більшістю: мовляв, "все куплено і будь-які чесні намагання будуть марними". Але ж звідки така нездорова психіка?

- З відсутності культурної традиції жити поза межами зрівнялівки. Ми звикли жити не досягненнями, а "отриманням", причому майже завжди у відповідності до відомого: "Усім сестрам по одній сережці".

- Але ж як таке можливо: народ ходить і не помічає як його мордують та ще й сам постійно відтворює своє власне мордування?

Пошук відповіді: про шкільний навчальний план.

Усе ціле несе у собі первісне розділення надвоє. Щодо суспільства, то воно завжди ділиться на учителів та учнів (якщо не теперішніх, то у минулому) – інакше не буває. Але саме про ЦЕ перш за все забуває нова владна верхівка країни. Згадують лише напередодні Дня вчителя. Воно й не дивно: забуваємо як побували в утробі матері та як вчилися у школі. При цьому людина як залишалась одинокою у навколоплідних водах, так лишається такою ж одинокою і у морі суспільному. Звернемо увагу на невідворотну необхідність пронести через життя свою виняткову індивідуальність як наслідок людської природної одинокості. Багатолюдність та гамір нашого оточення сутності не міняє. У контексті цього постає питання про організаційний базис нашої школи – чи є він природовідповідним?

- Але ж питання було про мордування?

- А як ще інакше класифікувати поступове переродження дитячої природної радості стати першокласником у стійку відразу до школи? Все хороше якось непомітно трансформується у гірше. Чому?

- Завдяки прагненню організаторів суспільства мати якомога дешевшу школу. Початкова, основна та старша її ступені як керуються одним і тим же "дядьком (тіткою)", так і обмежуються одними й тими ж межами (будівлі, двору та навчального плану).

- Стримувальна роль ефекту об'єднання навколо одного для всіх авторитету є зрозумілою, але звідки гальмівний вплив навчального плану? Що у ньому викликає занепокоєння?

- Візьмемо початкову школу: її навчальний план своєю уніфікованістю та стандартно-педагогічний "інструментарій" чудово відповідають віковим особливостям малюків. Звідси і великий к.к.д. початкової школи у незалежності від особистості будь-якого пересічного вчителя. Початкова школа є гарантовано ефективною освітньою структурою: всі діти навчаються читати, писати, рахувати та творити певні культурні речі. Найголовніше у тім, що всі малюки люблять шкільні уроки.

Але цей природний корінь потягу до навчання починає системно спотворюватись в основній та старшій школі. Робиться таке зло заради того, щоб "привчити народ" слідувати волі правителів – через штучно сформовану масову пасивність народного духу та розуму. Як саме?

- Дуже просто – застосуванням принципу "розділяй та владарюй". Замість надати імпульс до дій природного механізму "подібне притягує подібне" і об'єднувати випускників невеличких початкових шкіл у більш потужні заклади основної базової освіти на роздільній, бо люди зростають різними, основі дітей залишають у "старому" складі. До такого ж протиприродного насильства схильні і багато батьків: замість готувати дітей до майбутнього виокремлення намагаються прив’язати їх до власної долі. Мовляв, не для неї (нього) я ростила сина (дочку).

Щодо переходу учнів з основної школи до старшої, то протиприродне стримування ще більше: замість гартувати "пружину" суспільної потенційності дітей вмовляють залишитись у "рідній" школі. Ми дійшли до такого карикатурного стану, коли навіть в обласних центрах школи мають по одному-два випускних класи. Найбільша наша біда у тім, що школярі цих двох вікових категорій у своїй переважній більшості не люблять вчитися: дорослі вже задоволені, якщо вони хоча б "ходять до школи". Втім, як у тому анекдоті, про який пізніше, – це лише біда, але не катастрофа. Щоб відвернути останню цивілізація придумала старшу школу як виключно ПРОФІЛЬНУ. Звернемо увагу – виключно профільну, а не комбінацію загальноосвітніх (просто дати знання) та спеціалізованих до чогось більшого шкіл.

- Але ж навчальний план тут до чого?

- Саме від нього залежить який громадянський менталітет сформує школа: або адаптативність до зрівнялівки, або акцептність до конкурентного розділення по профілям діяльності. Наші старшокласники до сих пір вимушені мати практично один і той самий предметний "комплект". Менталітет наших організаторів суспільства не здатен поки що вирватись із тенет "необхідності обгорнути" своїх старшокласників як мінімум 16 - 17-ма навчальними дисциплінами. Але саме така їхня кількість повністю нівелює природну програму кожної людини бути РІЗНОЮ, але гарантовано УСПІШНОЮ хоча б у чомусь одному. "Зате" така кількість предметів пречудово забезпечує подальшу зрівнялівку масової посередності, що й вимагається задля посттоталітарно-авторитарної владної верхівки. Приблизно 70% предметів навчального плану 10-х та 11-х класів мають від однієї до двох тижневих годин (див. додатки до відомого наказу №342 про навчальні плани). Що ґрунтовного можна поставити за такої освітньої роботи по розпорошенню зусиль? Звісно, що у таких умовах "маємо, що маємо": не тільки більшість учнів не стає відповідно до своєї унікальної природи успішною неповторною особистістю, а й не є різними як особистості і їхні вчителі. Але ж чи можна інакше?

- Можна! Рідна та іноземна мови, а ще історія – ось ті предмети, котрі виносяться на заключне ЗНО як обов'язкова для всіх ДПА за старшу школу. Окрім цього всі старшокласники мають уроки з фізичної культури та того чи іншого виду технології (інформатика, мистецтво, мануально-технічні сервісні дисципліни тощо) для котрих досить і річної атестації. А до цієї базисної освітньої компетентності старшокласника додається 4-5 профільних предмети зі значною кількістю годин, щоб не стільки "дати знання" як сформувати міцну конкурентоспроможну компетентну здатність їх ЗАСТОСОВУВАТИ, застосовувати на рівні вимог сучасної технологічно-наукової культури.

Дійове, а не декларативне, ствердження профільного принципу як головного у навчальному плані старшої школи дозволить кожній молодій людині в автоматично-системному (за будь-якого вчителя-професіонала) режимі виростати в особистість (відрізнятися від інших відповідно до природного закону). Більше того: укріплюватиме любов до навчання та привчатиме з повагою сприймати суспільні конкурентні механізми, вбачати у них МОЖЛИВОСТІ до гідного життя на принципах рівного доступу та вільного вибору замість принизливої залежності від механізмів суспільних подань (подачок).

Чесно визнаємо, що подібне до наведеного ескізу широко практикується тисячами українських старшокласників (читай про тих у минулому "двієчників", котрі нині відомі як успішні бізнесмени, політики, спортсмени, артисти та, навіть, вчені). Вони просто ігнорували неприродний для себе навчальний план, а слідували "власному", тобто неофіційному. Я, наприклад, не дивлячись на те, що вважався добрим учнем з усіх предметів йшов на "хитрість", коли задавали вірша напам’ять – пропонував вчителькам літератури: "Замість вчити програмного вірша, я вам обіцяю написати свого". Практично завжди отримував згоду, чому був невимовно радий, бо дзеркальне заучування сприймалося мною як втрата часу, хоча з обсягом пам’яті проблем не мав: довіряли декламування зі сцени.

Матеріалізація ментального: відлік від шкільного навчального плану. Світ не запитуючи нашої згоди розвивається у напрямку розширення глобальних можливостей до інноваційної адаптації у життя науко-ємних знань. Якщо в історії цивілізації й зберігаються імперії, то їхня сутність поступово змінюється "від матеріально-ресурсного до інтелектуального базису" (Уінстон Черчілль). Певні глобальні прояви не просто так з неба падають, а є наслідком багаторічної інтелектуальної роботи жителів планети.

Причому, життя суспільства – це, перш за все, безперервне відтворення всього того що й зветься життям.

На часі глобальна тенденція до подовження активної фази та самої тривалості життя людей. Але є одне "але" - якщо у світі не є дивиною велика кількість 90-літніх людей, котрі щоденно сідають за кермо авто, то серед українців інакше: "Українці живуть у середньому на 10—12 років менше, ніж жителі країн ЄС, а передчасна смертність українських чоловіків працездатного віку — вища втричі-вчетверо. Понад 40% юнаків 16—18-літнього віку не мають шансів дожити навіть до 60 років, що вдвічі менше за фізіологічну межу" (http://www.dt.ua/3000/3100/63218/).

Саме з цього контексту постає питання суспільно практичної значимості: "Як треба організувати шкільне навчання, щоб ми, українці, мали "мудрість свою" не слабкішу, ніж у інших хоча б у питаннях життя та смерті?"

- Продуктивно спроможний варіант відповіді пролягає саме через організацію школи сучасної освітньої компетентності, а не як прямолінійне завантаження свідомості (підсвідомості) дітей якомога більшою кількістю наукової інформації. Необхідно мати школу опрацювання природовідповідних знань та формування навиків відсівати неприродне. Щоб встояти від нав'язаних суспільством споживання спокус окрім формального знання про небезпеки "далекої перспективи вікових хвороб" треба мати ментально-аналітичне загартування до викликів життя. Де ж цьому вчитися як не у школі? Ключовим тут є слово "вчитися", тобто практикувати ту чи іншу онтологічно-активну успішність, а не заслуховування чужих повідомлень чи споглядання "слайдів" життя.

Як не може бути здоровим той спосіб життя за котрого ми забуваємо, що таке тілесні РУХ та НАПРУЖЕННЯ, так не отримати здорової ментальності від пасивного шкільного середовища. Якщо імперативом нашої школи замість роботи учнів над власним розумовим продуктом залишається "каналізація" зусиль учнів на спостереження за роботою вчителя, іншого учня та паралельного тому копіювання, то звідки чекати ментально здорове доросле співтовариство? Йому все стає "паралельним". А як за шкільної звички до пасивності чекати успіхів у здоров'ї фізичнім, де все визначається персональним вибором того чи іншого рівня культури чи безкультур'я? Недарма китайці кажуть: "Скоріше ви побачите панду у себе на кухні, ніж зміните самі себе". Тільки форс-мажорні обставини змушують нас міняти своє ставлення до способу власного життя. Щоб не жити постійними кризовими станами, а мати системні умови до стабільного розвитку і придумана ДІЯЛЬНІСТНА навчально-виховна організація шкільного середовища. Поталанило тим країнам де про таку роботу знають не лише з декларацій високопосадовців, а починаючи з базових навчальних планів. Корінь будь-якої освіти полягає у її системній здатності залучати людину до культури творіння словом, образом чи цифрою.

Понад усе саме зараз від школи та університетів чекають випускників здатних БУТИ носіями культури творіння, а не просто добрих виконавців. Школа не матиме майбутнього, якщо не стане здатною легко справлятись із таким завданням: відмовки про 10-ти відсоткову кількісну обмеженість цивілізації у творчих особистостях не пройдуть. Мова не тільки і не стільки про абсолютно НОВІ відкриття, на котрі здатна лише меншість землян. Мова про масову здатність відтворювати заново культурне поле діяльності замість жити веденням воєн чи постійної силової боротьби за владу та ресурси.

Часи нової культурної традиції жити творенням та відтворенням наступають завдяки беззаперечній матеріально-ресурсній перевазі нанотехнологій: для нової якості життя всього лише й потрібно, що оперувати групами у декілька сотень атомів. Звісно, таке стає можливим лише за певного науково-освітнього рівня людського розвитку.

- Як же мати працівників творчо інноваційного складу, а не просто сумлінних виконавців?

- Не так вже й складно: замість подавати фрагментарні завдання та супроводжувати їх поясненнями щодо способів та порядку виконання треба СТАВИТИ цільну проблему, а супроводжувати виконавців лише творенням умов до її вирішення, у тому числі й умов для доступу до необхідної інформації та консультативних джерел.

- Але ж, без контролюючого супроводу можна отримати багато браку у роботі.

- Не обов'язково: досить вже на перших етапах припинити діяльність некомпетентного виконавця і замінити іншим. Саме реальні заміни чудово стимулюватимуть невдах до навчання та наполегливості, а інакше "вчитель" весь час буде вимушеним вчити, вчити і вчити: пасивне сприйняття навчання може розтягтися на все життя у вічній низькокомпетентності. Останнє є ще більш згубним для людини, бо тримає її у безвиході та залежності від "соціальної підтримки" верхів. Напрацьована зі школи продуктивно ментальна здатність людини захищає її від згубних для життя спокус.

- Чи чув хто-небудь, щоб у Нідерландах чи Фінляндії процвітала наркоторгівля?

- Навпаки, торгівці наркотиками оминають ці країни, бо там їхній товар не має запиту. Звідки така мудрість у молодих людей цих маленьких країн?

- А звідки їхні найкращі показники рівня освітньої підготовки у вимірюваннях РІSA?

- Звісно, що від шкільної самоорганізації, за котрої, наприклад, у Фінляндії вже тридцять років поспіль жоден вчитель нічого не пояснює фронтально для всього класу – застосовується виключно особистісно-орієнтована шкільна поточна технологія. При цьому ніхто не відмінив класно-урочну систему як форму, але наповнили її іншим змістом – напрацюванням науково-практичної мудрості як засобу до по-справжньому якісного сучасного життя. Як саме?

- Вчитель замість передавача формальних знань став організатором та помічником у навчанні через науково-культурну програмну ДІЯЛЬНІСТЬ. Фінська школа стала осередком НАВЧАННЯ, замість залишатися закладом, що роздає домашні завдання та супроводжує їх деякими поясненнями. Куди ще простіше та приємніше, а ніж школа без домашніх завдань! Останнє, втім не означає атмосфери лінощів, що було б згубним для здорового молодого організму.

Звісно, що для такої організації освітньої роботи треба піти на небачену для академістів пожертву – програмно відмовитись від величезного пласту формальних відомостей з кожного навчального предмету. Для "чистих" науковців виглядає катастрофою залишити для роботи зі школярами лише обмежене базисне ядро як всього лиш засіб формування компетентної здатності до подальшого навчання та роботи. Мова про формування здатності навчатись та застосовувати наукові надбання у прагматичному сенсі, а нагромадження та зберігання досягнутих формальних знань передоручити не вчителям та школі, не академістам, а доступним засобам як письменної та електронної культури. Якщо серед педагогів-практиків є таке розуміння, то батьки про це волають надривно. Ось коментар до статті "Як освітянське переростає в загальносуспільне?" з сайту "Всі ми" (http://www.vsim.org/2008/osvita-suspilne/): Хочеться спитати: шановні панове, укладачі шкільної програми, а у вас є діти-школярі? Ви самі переглядаєте те, що ви “програмуєте”? Чи оцінюєте, для якого рівня діток готуєте програму? Складається враження, що взагалі діти - це якась ідеалізована абстракція, котра проковтне все, що запхаєте до ротика і навіть перетравить із максимальною користю для організму… а те, що корисні й цікаві предмети перетворюються на вивчення програми максимуму, коли діти не те що не можуть вивчити завдання, але й забувають вивчене раніше, хіба є нормальним?
Кожну дитину прирівнюють до найкращого учня і вимагають з усіх як з тієї однієї дитини… яке тоді об’єктивне оцінювання? Адже для кожного учня є своя програма-максимум і про це не варто забувати, вундеркіндами всі бути не можуть…

Втім, дітям потрібні не стільки полегшення, скільки можливості до успішного завершення діяльності. Опісля радості досягнень не має ніякої втоми: одне лише завзяття до наступних випробувань. Тільки на які успіхи можна сподіватись, якщо майже на всі предмети виділяється по1-2 години на тиждень. Справа надзвичайно ускладнюється ще й тим, що для більшості програмних тем також передбачається робота в обсязі 1-2 годин, а далі інша тема і так весь час. Це вже не кажучи про відсутність індивідуально-групової роботи у межах стандартного навчального дня. Як таку програму взагалі можна називати навчальною? На більше, ніж програма ознайомлення у стилі "галопом по Європам" вона не тягне. Звісно, що є специфіка основної школи (5-9 класи), але мова про заключний період шкільної освіти (10-12 класи). Де ж як не у старшій школі досягати певної особистісної здатності до науково-культурної компетентності?

Без достатнього часу на опрацювання теорії через її практичне застосування (навчання дією) компетентної школи не побудувати.

- Але ж люди якось вирішують ці проблеми?

- Так, але репетиторством та відкриттям підготовчих курсів чи, навіть, факультетів (центрів) довузівської підготовки при університетах, що є ганьбою для державної шкільної системи.

- Як з цим боротися?

- А боротися-то і не треба. Ліпше та приємніше взятись за продуктивне конструювання: замість

архаїчної шкільної системи побудувати із кращих та міцних її ж "цеглинок" сучасну школу з освітньо-ціннісним вектором у майбутнє, котре вже ну аж ніяк не за системами "гвинтиків". Майбутнє за мережно-творчим поєднанням траєкторій співпраці грамотних, культурних та ВІДПОВІДАЛЬНИХ щодо суспільних цінностей ОСОБИСТЕЙ.

Навчальний план та гумор. У певній мірі сенс наших роздумів про навчальний план для старших класів школи майбутнього нагадує "мораль" відомого жарту про вчительку молодшої школи, котра розглядає з учнями поняття "біда" та "катастрофа". Спочатку одному з учнів видається повною катастрофою, якщо його кізонька та кізонька його друга не розминуться на вузенькому містку і від настирності скинуть одна одну у прірву (дійсно – малюки залишаться без молока). Втім, вчителька уточнює: "Можливо це й біда, але не катастрофа. Катастрофа – це коли уряд країни летить у літаку, а літак втрачає керування, падає з висоти і розбивається". Назавтра учень на питання: "Що є біда, а що катастрофа?" чітким впевненим голосом каже: "Якщо летить літак з урядом і розбивається, то це не біда, а катастрофа. А біда – це коли дві кізоньки…".

У контексті тої катастрофічної правди життя, що "в Україні зараз діє більше 900 вищих навчальних закладів. Щорічно вони випускають біля трьох мільйонів молодих фахівців. Але більшість із них, через надмірно стандартизовану систему української освіти (виділено мною) не здатні застосувати свої знання на ринку праці.(http://www.osvita.org.ua/news/37296.html) нам би зняти спровоковане убогістю пострадянського суспільного спадку "зіткнення" різних по сутності місій: університету та школи. Бідність змусила університети "зайти" на поле діяльності старшокласників і сильно спотворити його природу: замість формувати майбутню компетентність механізмами профілювання постсистема усіма силами утримує традиційну ЗАГАЛЬНООСВІТНІСТЬ. За такого (17 обов'язкових предметів інваріантної частини в 10-11 класах) компетентності не поставити вже хоча б тому, що стає недосяжною технологія занурення юнака (дівчини) до природовідповідної йому (їй) сфери інтересів через споріднену їй ДІЯЛЬНІСТЬ.

- З чого починається така деструкція ?

- З перенасичення академічними формальними знаннями навчальних планів старшої школи. Отака "локальна", рівня шкільного навчального плану, біда здатна перетворити освітню систему у псевдоосвітню, а державу в цілому у псевдодержаву. Якщо у сподівання на краще ми не вмонтуємо зацікавлену ініціативу громадянського суспільства, то так воно й вийде, чому наша історія вже не раз бувала свідком.

- До речі, а чому помітним почуттям гумору відрізняються ті народи, котрим випадає жити у складних, далеких від комфорту, умовах?

- Відповідь проста: щоб уникнути іміджу "інтелектуального садиста", котрий "накаркав" культурна людина в обговоренні болючих питань опирається на пом'якшуючий та консолідуючий ефект жартівливого контексту. У цьому плані вже близьке майбутнє нам готує нове психологічно складне випробування. Після адаптації освітнього простору до ЗНО наступає черга витримати появу на освітній карті громади таких профільних закладів як СПРАВЖНІ ліцеї та гімназії. На зміну "плачу" ректорів з'явиться галас директорів шкіл I-III ступенів проти того, щоб "їхніх" діточок "забирали" профільні заклади. Знову постане питання про те, хто кого обирає: школа діточок чи діти школу? Очевидно, що системні можливості до життєвої адаптації дітей через принципово різні навчальні плани їм тільки на краще. Але, якщо ментальність директора ще "та" (посттоталітарна), то він спрямує весь свій розум, щоб доводити протилежне. Хоча міг би, навпаки, - побачити у тім свою нову перспективу і сам собі мовити: "А зроблю я окрему початкову (основну) школу вищого ґатунку і конкурс до мене буде ще більшим, ніж до університетів чи ліцеїв. Якісна початкова (основна) школа потрібна УСІМ, а університет чи ліцей певного профілю усім НЕ ПОТРІБЕН!"

Школа – наука - майбутнє. Ми ще можемо якось ухилятись від вивчення складних наук, але жити поза впливом цих наук вже не в змозі. Інновації від науковців постійно змінюють наш світ: сьогоднішня традиція є трампліном до традиції нової. Школа у цім не є винятком, попри усі розмови про її консервативну, у доброму сенсі слова, сутність.

- То чи не краще сміливо відмовитись від класно-урочної системи з її прив'язкою до обмеженого навчального плану: немає жорсткого навчального плану – немає проблеми?

- Таке давно би сталося, якби не наша природна потреба у постійному відтворенні рівня власної соціалізації (як каже Михайло Задорнов: "Робота – це щоб вранці було куди піти з дому"). І це задля неї люди постійно піклуються про збереження у суспільстві поваги до принципів загальної етики. Про цю сторону буття дуже вдало пише Лі Смолін (Гарвард) у статті "Що таке наука?":

"Когда люди вступают в научное сообщество, они отказываются от определенных детских, но универсальных желаний: необходимости чувствовать, что они правы все время, или уверености, что они обладают абсолютной истиной. Взамен они получают членство в непрекращающемся предприятии (виділено мною), которое со временем достигнет того, что индивидуал никогда не достигнет один. Они также получают тренировку экспертов в умении и, в большинстве случаев, изучают намного больше, чем они когда-либо изучили бы самостоятельно. Я мог бы назвать этот вид сообщества, в котором членство определяется верностью кодексу этики и практическим умением, выработанным, чтобы понять этот кодекс, этическим сообществом. Наука, я бы предположил, является чистейшим примером такого сообщества".

Саме заради гармонії науки з етикою суспільства школа як первинний прообраз наукового співтовариства окрім навчальної одночасно опікується і виховною роботою. Погляд на шкільне виховання як формування "людини для держави" є протиприродним, бо держава для людей, а часто виставляється навпаки.

Лі Смолін підкреслює і більш ширший контекст поняття "співтовариство" - "понятие, которое я называю творческим сообществом. Это сообщество, чья этика и организация включают в себя уверенность в неизбежности прогресса и открытость в будущее. Открытость оставляет место, творчески и институционально, для инноваций и неожиданностей. Тут не только имеется уверенность, что будущее будет лучше, имеется понимание, что мы не можем предсказать, как это лучшее будущее будет достигнуто.

Творческое сообщество уверено, что будущее будет приносить неожиданности в форме новых открытий и новых кризисов, которые нужно будет преодолевать. Вместо того, чтобы устанавливать веру в их текущее знание, его члены вкладывают их надежды и ожидания будущего в будущие поколения путем передачи им этических правил и способов мышления, индивидуальных и коллективных, что позволит им победить и извлечь преимущества из условий, которые находятся за пределами нынешних способностей воображения.

Хорошие ученые ожидают, что их студенты превзойдут их. Хотя академическая система дает успешному ученому много оснований для уверенности в его или ее собственной власти, любой хороший ученый знает, что в момент, когда вы поддаетесь уверенности, что вы знаете много больше, чем ваши лучшие студенты, вы перестаете быть ученым. Научное сообщество, таким образом, является как этическим, так и творческим сообществом".


Звісно, що справжня ШКОЛА також не може не бути творчим співтовариством, а тому проблема шкільного навчального плану є проблемою творчого переродження наявного у відповідності до МАЙБУТНЬОГО.

Пам’ятаймо – буває лише те, що повинно було бути, тобто у відповідності до того на що ми здатні спромогтися – чіплятися за минуле чи конструювати інноваційне постдемократичне майбутнє.

Не менш важливим є рівень балансу між конструктивною та посередницькою місіями школи. Виходимо з розуміння, що конструктор дбає про справжню внутрішню досконалість свого творіння, а для посередника важливим є імідж "товару", котрий йому треба продати. Звісно, що школі треба весь час визначатись – вона більше конструктор чи посередник? Це визначення починається саме з навчального плану, а потім як наслідок відсутності справжньої масової компетентності виходить так, що посередництво розкошує, а продуктивне конструювання опиняється у ролі бідного дивака, котрий то з "протягнутою рукою", то "лобом об стінку".

То що ж УСІ МИ візьмемо за основу для своєї, української, ШКОЛИ МАЙБУТНЬОГО?
Переглядів: 1863 | Добавив: Serg | Рейтинг: 4.8 |
Всього коментарів: 0

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Реєстрація | Вход ]
Календар новин
«  Вересень 2008  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930
Форма входу
Пошук
Корисні посилання
Статистика